Хімія води
Наявність питної води — це необхідна умова існування людини. Однак сьогодні, за даними ООН, 800 млн. жителів різних країн не мають доступу до такої води, а ще більша кількість людей не можуть забезпечити свої водні потреби. З огляду на цю глобальну проблему ООН задекларувала 2005-2015 роки як Міжнародне десятиліття дій «Вода для життя».
Україна, незважаючи на наявність великих рік, вважається водонезабезпеченою, оскільки об’єм річних стоків не перевищує 1,5 тис. кубометрів на людину. У середньоводні роки на кожного українця припадає близько 1,09 тис. кубометрів, а в посушливі — 0,62 тис. кубометрів води. Централізоване водопостачання доступне 65% населення, причому в містах — 83%, а в сільській місцевості — лише 26% жителів. Колодязною водою користуються близько 11 млн. чоловік.
Але все це «валові» показники. А яка якість того, що тече з крана чи черпається з колодязя? Адже майже кожний з нас з цього приводу має власні нарікання чи знає про претензії своїх близьких та друзів. Але то, зрозуміло, суб’єктивні оцінки неспеціалістів. Про справжній стан речей я розпитав ученого зі світовим ім’ям, директора Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А.В.Думанського Національної академії наук України академіка НАНУ Владислава ГОНЧАРУКА. І був просто ошелешений почутим.
Виявляється, питна вода — це не лише якась Н2О. В ній мають бути солі кальцію, магнію, натрію, калію та інших елементів, але лише у певних пропорціях. Якщо їх співвідношення неправильне, то вода є шкідливою для організму. Втім, вимога сьогодні постачати нам «чисту воду» — нездійсненна забаганка. І знаєте чому? Не повірите, але факт: Україна живе без державного стандарту на питну воду — його скасували два роки тому. Відтак усе, що тече з крана, є питною водою, і що б ви звідти не наточили — каламутне, пахуче, гіркувате, солонувате чи Бог знає яке — все «оте» навіть суд визнає водою, придатною для пиття. Тому що нема з чим порівнювати — держава не має затвердженого стандарту на воду.
— Але ж воду фільтрують, хлорують. Невже цього недостатньо? — запитую академіка В.Гончарука.
— Питну воду хлорувати не можна, бо хлор — це отрута, причому дуже сильна. Вода для пиття взагалі не повинна хімічно оброблятися — ні хлором, ні сріблом, бо це тільки шкодить їй. З цієї точки зору всі водопроводи на планеті постачають лише технічну воду, непридатну для пиття. Причому загально¬прийнятий підхід до визначення стандартів якості води базується на помилковій та аморальній основі — затвердженні гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин. Тобто це, по суті, означає нормування свідомого санкціонованого владою отруєння людей. Не відразу, а, так би мовити, «в розстрочку».
Що стосується хлорування та озонування, то внаслідок нього у воді утворюється діоксин — той самий, яким начебто отруїли попереднього президента України. До речі, обробляти воду хлором почали понад 100 років тому, коли Європа потерпала від чуми та інших інфекційних хвороб. Вибору не було: напасть буквально косила людей, і треба було щось робити. Але відтоді минуло чимало часу, ми маємо справді революційні розробки у цій царині, тому вперто чіплятися за старі технології просто неприпустимо.
Моя позиція — а я витратив десятиліття на розв’язання цієї проблеми і навіть видав книжку «Наука про воду» — проста: у питній воді не повинно бути отруйних хімікатів. Для Києва цього досягти вдалося ще на початку 90-х років: я домігся підтримки ЦК Компартії України на використання свердловин, пробурених у «чорнобильський» рік, для забезпечення людей питною водою. З цього, власне, і почалася «бюветизація» Києва, яка не має аналогів у світі, — доступ населення до доброякісної питної води з глибин 200-400 метрів. Можна сказати, що Києву поталанило — потужність цих водних пластів така, що можна напоїти пів-України. На жаль, подібні чисті підземні «ріки» геологи знайшли ще лише на Житомирщині, Львівщині, Чернігівщині.
— Але часом лунають застереження щодо якості артезіанської води.
— Це так. Раніше всі бювети Києва контролював наш інститут. Нині таку роботу припинено, бо міська влада її не фінансує, а наш інститут — бюджетна установа. Але з колишнього досвіду можу стверджувати, що в таких застереженнях було суто комерційне підґрунтя — адже ті, хто бере воду з бюветів, вже не купують так званої питної води, що продається всюди, причому деяка по захмарних цінах — до 20 грн. за літр. За такими «атаками» на воду з глибин стоїть бізнес, який «наварює» на пляшковій воді добрячі гроші. Тож кожного разу, як тільки я пропонував розібратись і зробити аналізи їхньої води з участю моїх інститутських колег, «атакуючі» негайно відступали.
— Але ж бутельовану питну воду так нахвалюють...
— Про цей «продукт» з усією відповідальністю можу заявити таке: він є небезпечним для вжитку. Вода для пиття може зберігатися лише два-три дні. Далі в ній починає розмножуватися мікрофлора. Тепер подивіться на воду у пластикових пляшках — стоїть днями, місяцями і навіть не каламутніє. Як можна досягнути цього без консервантів? Я вже не кажу про те, що пластикова тара для питної води — це нонсенс, вона для цього не придатна, хай би що на ній не виштамповували виробники. Стверджую це як головний хімічний експерт країни. До речі, якось із Москви мені привезли питну воду, на якій був зазначений строк придатності 5 років. Можна оцінити як курйоз, але таке споживають люди. Якщо коротко, то висновок такий: бутельована вода — не для пиття.
— У водопроводі — технічна вода, у пляшках теж негодяща... Де ж узяти хорошу питну воду, якщо ти не поруч із київськими бюветами і не маєш колодязя?
— Вихід є. На його пошуки я витратив багато років. Йдеться про розроблені в очолюваному мною інституті установки різної потужності для очищення води. Перші зразки з’явилися понад 20 років тому, проте вони працюють і зараз. У мене вдома «трудиться» один із таких ветеранів, у республіканській лікарні «Охматдит» — інший. Загалом ми встановили їх тисячі. Для киян на підставі аналізів місцевої водопровідної води ми розробили невеличку установку, яка прилаштовується під раковиною до труби з холодною водою і виробляє справді питну воду. У місті Бориспіль Київської області з 60-тисячним населенням, де тепер порядкує енергійний мер, ми встановили п’ять установок — по одній на кожний мікрорайон, і тепер жителі мають безплатний доступ до питної води. Цікаво, що, як тільки вони запрацювали, санстанція заборонила їхню роботу через нібито погану якість води. Втім, коли ми запропонували спільно дослідити проби води, в обумовлений час працівники санслужби не з’явились, а незабаром відмовилися від своєї заборони. Що рухало діями тієї інспекції, залишилося нез’ясованим.
Щодо колодязів, то вода в них за своїм хімічним складом краща, ніж з водогону. Вона природного походження, містить набір мікроелементів, необхідних людському організмові. І головне — її не хлорували. Це, звичайно, стосується тих колодязів, які не забруднені продуктами діяльності місцевих підприємств чи бездоглядними гербіцидами, добривами або просто антисанітарією.
— Що ж порадите робити у селах – купувати індивідуальні установки чи громадою вирішувати проблему?
— Кілька років тому за дорученням президента НАНУ Б.Є.Патона ми створили установки спеціально для села потужністю 1 тисяча літрів води на годину, що достатньо для 10-15 тисяч чоловік. За необхідності потужність і, відповідно, вартість може бути меншою. Наш інститут є бюджетною неприбутковою установою, тож ми не женемося за «чистоганом». Готові до співпраці і з сільрадами, і райдерж-адміністраціями, і фермерами. Головне — це відповідальне ставлення до експлуатації наших унікальних установок, які мають ресурс безвідмовної роботи, що вимірюється роками. В селі я рекомендую встановлювати наше обладнання перш за все у школі, щоб хорошу воду мали змогу пити діти, бо їхній організм найбільш вразливий через недоброякісну воду.
— Ви так нахвалюєте свої установки, що складається враження, нібито більше ніхто не вміє виготовляти питну воду.
— Це не похвальба, а правда. Дійсно, існує багато технологій — від дешевих до захмарно дорогих. Але жодна з них не дає змоги отримувати генетично безпечну питну воду — це вміємо тільки ми, і наш пріоритет визнали вчені всього світу. Пояснюю: це така вода, яка не шкодить геному людини, не впливає на її генетичний код. Ми не тільки вміємо контролювати вплив води на генетику організму. Ми робимо питну воду навіть з шахтної води.
Трохи відхиляючись від теми, скажу: закордонні вчені заздрять мені, адже я працюю в Академії наук, яка, хоч і недостатньо, але фінансується державним бюджетом. Це дає змогу не заглядати в рот різним фондам-грантодавцям, за якими в кінцевому підсумку стоїть бізнес. Ми маємо свою науково обґрунтовану і громадянську позицію, яку не боїмося обстоювати. А от іноземні колеги в кулуарах різних зібрань мені відверто кажуть: так, ти зробив те, що вважалося неможливим, але якщо ми будемо поширювати твій підхід у наших країнах, то «водний бізнес», який фактично нас фінансує, викине нас на вулицю. Тому спочатку добийся визнання державою свого доробку. Вони мають рацію: я вже понад два роки пропоную затвердити принципово новий, безпрецедентний у світі державний стандарт на питну воду. І єдина установа, яка блокує його прийняття, — це Міністерство охорони здоров’я в особі Інституту гігієни та медичної екології ім. О. М. Марзєєва НАМН України, який, здавалося б, мав би бути найбільш зацікавленим. Директор цього інституту А.М.Сердюк відмовився підтримати цей ГОСТ і навіть обговорювати це питання. А, як відомо, коли бюрократія незрозуміло чому опирається, то треба шукати «гречку». Втім, з приходом нового міністра Академія наук розраховує на конструктивну співпрацю, результатом якої може стати — вперше в світі —забезпечення всього населення країни генетично безпечною питною водою, — завершив бесіду академік.
Отже, боротьба з «хімією» навколо води триває. І нам усім до неї час долучитися, адже від якості води залежить здоров’я кожного. Тим більше, що тепер ми завдяки академіку В.Гончаруку знаємо правильну відповідь на головне, майже гамлетівське питання: «Пити чи не пити?» І це зовсім не «Все одно!», як співається у народній пісні.
«Сільські Вісті». № 35 (18775). 22 березня 2012
Записав В’ячеслав ПРИЛЮК
